Несолодке життя «Солодкої королеви» (частина 2)

Це продовження історії бідної вдови Климентини Авдикович, яка кинула всі сили на створення першої української кондитерської фабрики, пише сайт lvivyanka.info.

«Фортуна Нова» – нова сторінка

Нова сторінка життя Климентини та її фабрики розпочалася у Львові 1924 року. На знак того, що почалося нове життя, жінка назвала підприємство «Фортуна Нова».

«В місячну ніч важкий експедиційний віз тащив моє добро з залізничного двірця на вулицю Павлінів, — згадувала Климентина переїзд до Львова. — Раптом серед Личаківської вулиці станули коні та ні руш вперед. Невже ж розумні звірята прочували лихо та мимохіть задержалися? — майнуло тоді в голові».

Мабуть, це був знак, що тут на новоспечену бізнесвумен чекали серйозні проблеми. Орендувавши дві старі будівлі у «Союзу худоби» на сучасній вулиці Ніжинській, 16 (тодішній Павлінів), вона почала приводити їх до ладу.

«Застала я там повибивані вікна, порозвалювані двері, завалені грузом (сміттям), засмічені паперами та соломою долівки в кімнатах, подіравлені дахи та стіни й сильно поширену вогкість у будинку. Коротко – пристанище зовсім не насувало підозрінь, неначе-то воно могло служити людям за житло».

Відчайдушна жінка відремонтувала цей жах за 3 тижні!

Але після того, як Климентина привела до ладу приміщення, його в неї вирішили відібрати! Рейдерство існувало і сто років тому… Їм з працівниками довелося забарикадуватися і боронити так важко набуте обладнання. Жінка найняла одного з найкращих адвокатів, зрештою, конфлікт вийшов на газетні шпальти і дійшов до Андрея Шептицького, який не лише добре знав батька Климентини, а й намагався всім допомогти і мріяв, як і вона, про економічний розвиток українців, відтак митрополит і запропонував жінці надійну руку допомоги.

З таким партнером можна було гори звернути! Адже митрополит Андрей вклав у справу просто астрономічну суму – близько 46 тисяч доларів (це еквівалентно майже мільйону сучасних доларів) і надав для фабрики церковне майно – приміщення на вулиці Олени Степанівни, тодішній Кордецького, 23. 1 листопада 1918 року Климентина поховала чоловіка, а 1 листопада 1924 року можна вважати Днем народження «Фортуни Нової». 1925 року митрополит призначив свого брата Климентія куратором фабрики.

А ще через рік Климентина вдруге вийшла заміж – за виконавчого директора фабрики, випускника Вищої школи зовнішньої торгівлі у Відні Теофана Глинського. Так «Фортуна» принесла жінці не лише радість від самореалізації, але й сімейне щастя.

На шляху до мрії

Рух до мрії був дуже важким, з постійними перепонами, високими вимогами, жорсткою конкуренцією… Климентину не розуміла і засуджували родина, вона закинула навіть дітей заради іншої своєї дитини – «Фортуни Нової».

«Навіть про дітей я забула: для них зірвалася до цього діла, а для діла забула про них».

Але спинитися вона вже не могла, адже ідея «української фабрики для українців» полонила все її єство.

«З розпуки падали руки, я бігала, наче автомат, а в мозку товклися божевільні думки. Часом мене охоплювала така нервовість, що я гарячково звільняла людей, які були прихильні до моєї справи, а іноді не помічала, як недобросовісні інженери дурили мене. Моя мрія про велике підприємство туманила розум і все підкоряла собі».

Климентина об’їздила Волинь і Поділля у пошуках нових цікавих рецептів, була у Варшаві, Відні і казали, що добралася навіть до Парижа. Вона придбала німецьку парову машину, що давала змогу виробляти 5 тонн продукції щодня замість 200 кілограмів. Климентина була не лише добрим менеджером, але й креативним маркетологом: дизайн продукції розробляли відомі художники Леопольд Левицький, Святослав Гординський, Олекса Новаківський, Павло Ковжун, Олена Кульчицька, письменник Микола Бутович вигадував креативні рекламні гасла, чого варті лише «10 заповідей “Фортуни Нової”!». Сколівський майстер Михайло Бумба виготовляв подарункові дерев’яні скриньки, що були справжніми витворами мистецтва. Періодично проводили презентації, видавали календарі, друкували неймовірно оригінальну рекламу. Сировину купували лише якісну і лише українську, працівників, яких невдовзі було понад 30, обирала сама власниця і обов’язково освічених. У період найбільшого розквіту, в 1930-ті роки, на фабриці працювали 125 українців.

Фірмові крамниці були в самому серці Львова на вулиці Руській, 20, у Стрию та Дрогобичі, згодом у Львові відкрилися ще два магазини на Пекарській та Бандери. Продукція експортувалася не лише в Польщу, але й у Європу і навіть до США та Канади. У фабрики 1935 року були навіть два невеличкі легкомоторні літачки від німецької фабрики літаків «Юнкерс», якими солодощі доставляли в усі куточки Галичини, Волині, Підляшшя, Холмщини. 

Найбільший попит мали особливі українські фішки: уривки з відомих творів на обгортках, упакування у синьо-жовтих тонах, а особливо покупцям полюбилася «Солодка історія України» – набори шоколадок з зображеннями відомих правителів від князя Володимира до Павла Скоропадського, їх багато хто колекціонував. Крім шоколаду і помадок, з яких все почалося, «Фортуна Нова» виробляла «морозиво, печиво, мармуляди, бішкопти (бісквіти), фруктові ґаларетки-желе, зефір, вафлі, медівники, різноманітні цукерки: сунички, мігдали, кваснички, горошок, слязові, солодові, мятові, краяні (рокси), звірятка, ляльки, атласові подушечки, агрести, малини, молочні, гриляжові, веснянки, рачки, дражетки та інші». А 1935 року газета «Діло» писала:

«Неправдою є будьто би “Фортуна нова” мала тільки  100  родів ріжних цукорків, помадок та інших солодощів, зате правдою є, що “Нова Фортуна” має їх більше, як 150 родів і має в  пляні створити їх ще більше».

Дуже потужно в ті роки працював принцип «Свій до свого по своє», тож продукцію поширювали українськими осередками і подейкували, що поляки крадькома відправляли своїх українських слуг, щоб скуштувати смаколики. Климентина суттєво підтримувала український жіночий рух, допомагала «Союзу українок», вдовам та малозабезпеченим, а українські діти щороку на свято Миколая отримували безплатні солодкі подарунки.

Журнал «Світ» 1925 року писав:

«Сьогодні фабрика у власній домівці при вул. Кордецького. Замість кількох дівчат, похилених над ручним станком, сьогодні стукотять машини, гудуть повітряні сушилки, ввивається кілька десятків робітниць. Фабрика приняла справді модерний вигляд. Стала вона справжньою і, на жаль, щойно першою українською установою, яка сміло може конкурувати з чужинецькими… Машиновий улад від варки цукру аж до сушення готового продукту, новочасне уладження льокалів, персонал зложений з більш як сорок осіб, все це в приближенню може нам дати картину першої справді фабричної установи в українських кругах».

Гірке фіаско солодкої імперії

І саме тоді, коли фабрика була в самому розквіті своєї діяльності, настав кінець. Втім, попри шалену популярність продукції, «Фортуна Нова» терпіла і величезні збитки, Климентина не змогла повернути борг Шептицькому, і 1928 року він пробачив його, хоча ситуація була дуже складна. Будівля руйнувалася, протікала, Климентину підводили інженери, продукція продавалася недостатньо, хоч 6 торгових агентів постійно працювали над пошуком нових точок збуту… Прогнозованого результату добитися так і не вдалося, ще й Шептицький врешті відмовився від співпраці, і Климентину утримували на плаву «Народна торгівля» та Земельний банк.

1939 року до Львова прийшла радянська влада і націоналізувала підприємство, перетворивши на Львівську кондитерську фабрику №3. Після Другої світової війни колишня «Фортуна Нова» увійшла до складу знаменитої фірми «Світоч». А на її місці у 1970-х роках звели багатосекційний п’ятиповерховий будинок.

Фабрика ненадовго пережила свою засновницю: Климентина померла 1965 року у Відні на 82-му році життя. Вона, попри всі складнощі, виростила чудових дітей: син Орест став адвокатом, доктором права, донька Стефанія поринула в мистецтво і вийшла за відомого іспанського художника Фернандо Ґерассі, дружила з Жаном-Полем Сартром та Симоною де Бовуар, викладала у Філадельфії в університеті.

Втім, втративши свою «третю дитину», справу свого життя, Климентина впала в серйозну депресію, у Відні її лікував психотерапевт.

«Фортуна» — моя дитина, не раз була в агонії, і я рятувала її як уміла… Я не відчуваю: ані болю, ані смутку чи бодай злості. Суцільна порожнеча в душі, у якій колись жила мрія. Мій тутешній психотерапевт нині казав: «Людина є чимось таким, що мусить перемагати. Може, я в якомусь сенсі таки перемогла? Коли зачинила двері за старою кравчинею, яка купила мою швейну машинку, з чого я й зачала свою “Фортуну”».

І вона дійсно перемогла, адже навіть через сто років українці вдячно згадують першу українську бізнес-леді, «Солодку королеву», яка, попри власну гіркоту життя, відчайдушно намагалася його підсолодити іншим українцям.

«Кому гірко днина сходить, хай цукерками солодить…»

Це гасло і сьогодні дуже актуальне, тож, кому зараз гірко і важко на душі, згадайте дивовижну Українку, яка йшла до своєї мрії, попри всі перешкоди, і підсолодіть життя солодощами! Хто за цукерками?:)