У період між війнами під час різних святкувань у Львові часто організовували карнавали. Львів’янки, намагаючись вразити всіх своїм чуттям стилю та вишуканістю, ретельно обирали сукню. Старі одягати не хотілося, бо вони втратили актуальність, а купувати щоразу нові – також не вихід. Тому й шукали способи, як можна осучаснити свої старі сукні, дати їм «нового дихання», пише lvivyanka.info.
Як саме оновлювали сукні?
У статті «Карнавал іде…», яку обнародував часопис «Нова хата» 1 січня 1937 року, писало, що вечірня сукня – це єдине вбрання, яке не можна «виносити». Багато разів одягати одну й ту ж сукню було не прийнято.
Львів’янкам повезло, що крій плать не змінювався щороку. Тому, аби їх оновити, достатньо було лише замінити складки на зморщені вставки, розмістити пояс трохи вище чи нижче, ніж він був раніше тощо.
У 1937 році популярним було накидання на стару сукню широкого шарфу, що спадав із плечей донизу, або ж додавання у верхній частині плаття мережива чи тюлю.
Іноді дошивали довгий трен (шлейф), а якщо бракувало тканини, то її фарбували чорним кольором, а тоді робили з неї довгу спідницю. До спідниці одягали невелику блузку, переважно з мережива.
Правильний вибір матеріалу й кольору – запорука успіху
Якщо красуні все ж вирішували шити повністю нову сукню, то важливо було правильно вибрати колір та матеріал, щоби потім можна було її також переробити. Наприклад, 1937 року модним був ліловий колір, однак, як писало у тій статті, наступного року лілову сукню вже не одягнеш: колір надто кидається у вічі, а перефарбувати її можна хіба що в чорну.
Те ж стосувалось і матеріалу. Дехто вважав, що плаття на один раз можна пошити з будь-якої дешевої тканини, не думаючи про те, що її потім захочеться переробити. Погані тканини не вкладалися так гарно, як дорогі, легко мнулися та не спадали вільно по фігурі. Крім того, вони витягалися по швах.
Вечірні «туалєти» та костюми
Жінки, які прагнули блискуче з’явитися на карнавалі в пишному вбранні з виразним декольте, обирали велику вечірню «туалєту». Тканинами для них слугували оксамит, лискучі крепи, тюль або ляма.
Ще один варіант – вечірній костюм (довга спідниця та блузка) з тяжкого шовку, оксамиту та мережива.
Велика вечірня сукня мала глибокий виріз на нозі та шлейф. До неї завжди брали нагортку, тобто накидку. А от вечірній костюм був більш універсальним: у ньому можна було піти не лише на карнавал, а й на концерт, звичайне чаювання тощо.
Білля, нагортки і взуття
Вечірні сукні часто мали глибокий виріз на нозі, тому білля (спідню білизну) обирали з шовкового трикотажу, аби по ньому добре спадали сукенки, без морщення. Водночас трикотаж не був зручним у гігієнічному розумінні: він не втягує в себе піт і дуже нагріває шкіру. Тому, його іноді заміняли на батист (тканина з волокон бавовни чи льону), він добре втягує піт.
Сукні без нагорток, тобто накидок, не носили. У вестибюлях чи коридорах часто було холодно. До того ж нагортка додавала деякої практичності: вечірня сукня з нею вже не виглядала як вбрання лише для балу, тож її можна було одягнути ще й до театру чи на інший святковий захід. Виходить, купівля накидки ніколи не була марною тратою коштів.
Не можна не згадати й про взуття. Модними були вечірні сандали, в яких не пітніла нога. Щоправда, любительки танців часто жалілися, що сандали не підходять для активних рухів у залі: вони надто вільно сидять на нозі. Тому, перевагу віддавали міцним черевикам з невисоким каблуком. У 1930-х роках набирало популярності також замшеве взуття з лаковими вставками. Щодо кольору, то найчастіше обирали чорний, бо він поєднується з усіма типами суконь.
Фото: photo-lviv.in.ua
