Несолодке життя «Солодкої королеви»

Більшість людей віддають перевагу синиці в руках, а не журавлю в небі. А от перша українська бізнес-леді вирішила ризикнути усім, що в неї було, – і не прогадала, пише сайт lvivyanka.info. Невідомо, чи пила вона шампанське, а от солодощів точно мала вдосталь, адже Климентину Авдикович-Глинську недарма називають «Шоколадною королевою» або «Солодкою королевою»! Але життя було в неї зовсім не солодке…

Непересічна родина

Родина Січинських – надзвичайно відома і цікава. Микола Січинський був греко-католицьким священником на Тернопільщині, Франківщині, а 1891-1893 роках у Винниках коло Львова. Микола був активним діячем «Просвіти», 10 років обирався послом до Галицького крайового сейму, входив до політичної групи «Нова ера», був діячем Української націонал-демократичної партії, яка відіграла важливу роль у ЗУНР. Саме він був ініціатором перепоховання Маркіяна Шашкевича на Личаківський цвинтар. Львівська газета «Діло» писала про Січинського, що він «був побіч посла Романчука найповажнішою силою парламентарною, з котрою рахувалися і свої, і противники».

Дружина Олена Січинська не поступалася чоловіку: вона була відомою діячкою українського жіночого руху в Галичині, зокрема, разом з Ольгою Басараб, Оленою Степанів та іншими діячками відкривала український жіночий з’їзд у Львові 1921 року, була головою жіночого конгресу 1908 року. З роду Січинських походили дружини греко-католицького священника, громадського діяча і публіциста Миколи Темницького та знаменитого адвоката, громадського діяча, мецената Степана Федака.

Ось у такій славетній родині і прийшла на світ 27 липня 1884 року Климентина в мальовничих Копичинцях на Тернопільщині. Родина була велика, спочатку Січинські мали 11 дітей, потім залишилося 8. Наймолодшим був Мирослав Січинський, який прославився тим, що 1908 року застрелив галицького намісника Анджея Потоцького. Це була помста за кривди українцям від поляків, і сприйняття його вчинку було неоднозначним. Андрей Шептицький, який особисто знав і поважав його батька, та більшість духовенства і політичних партій засудили вчинок Мирослава, прості люди пишалися ним, а Дмитро Вітовський і Микола Цеглинський незабаром організували його втечу за кордон.

Безтурботне життя

Дитинство Климентини пройшло на Косівщині. Вона здобула ґрунтовну освіту і почала викладати в Українському дівочому інституті у Перемишлі. Там 18-річна дівчина і зустріла свою долю – професора української філології, письменника, публіциста, громадського діяча Ореста Авдиковича. Він також був сином священника, тільки з Жидачівщини, на 7 років старший, викладав не лише українську, а й латинську, грецьку, німецьку мови, був автором збірок «Поезія і проза», «Нарис однієї доби», «Метелики» та інших. Цікаво, що  деякі оповідання Авдикович писав під впливом модерніста і містика Станіслава Пшибишевського і став предтечею української модерної літератури, зокрема «Молодої Музи».

1902 року молодята відгуляли весілля і почали разом працювати на благо української громади у Перемишлі. Невдовзі народилися Стефанія та Орест. Життя текло спокійно та стабільно, здавалося, ніщо не зможе затьмарити сімейне щастя, в підвалинах якого були кохання, спільні погляди, любов до всього українського, громадська діяльність, підтримка та взаємоповага.

Але все добре колись закінчується… Орест захворів на запалення спинного мозку. Подружжя поїхало до Відня на лікування, і кондитер у санаторії, де лікували чоловіка, навчив Климентину варити помадки з цукру. Після смерті Авдиковича стало зовсім сутужно: 34-річна вдова залишилася з двома маленькими дітьми на руках, майже без засобів до існування, а в повоєнній Польщі навіть пенсії вдови було неможливо добитися. Климентина почала з відчаю продавати чоловікові речі, книжки, пробувала шити, викладати, але злидні не закінчувалися. Вона згадувала:

«Лишилася я з двома малолітніми дітьми, яких треба було нагодувати, одягнути та подбати про те, щоб дати їм якусь освіту. Не було ніяких надій на краще завтра»…

А 1922 року, коли вже майже нічого не лишилося, їй сяйнула думка: втрачати вже нема чого, то чом би не спробувати варити помадки? Потім Климентина сама дивувалася своїй сміливості, як це вона наважилася продати швейну машинку «Зінгер», яка приносила хоч який-не-який прибуток, заради мішка цукру?

«В Америці люди не від одного мішка цукру, але від вуличної розпродажі сірників починали. Пощастить якось і мені. Так думала я, але не про розбагатіння мріяла. Запевнити дітям і собі прожиток, це була моя головна ідея, ідея безпомічної жінки, що їй самій одній довелося тепер пробиватися крізь життя».

Часто безвихідь дає людині поштовх до розвитку, до дій, які б в звичайному житті вона ніколи не вчинила. Так сталося і з бідною вдовою:

«Задумала й скоро рішилася, бо моє положення не дозволяло довго призадумуватися. Кравчиха заплатила й забрала з хати машину, а за одержані гроші я купила перший мішок цукру. Думки переміняли одна одну, — згадувала Авдикович-Глинська. —  Стану незалежна, що більше — на хліб зароблю, а може й діло розвину. На маленькій залізній кухонці варила я цукор, утирала потім сироп на тарілці, красила, додавала смаків, прибирала зверху, накладала в коробки, тацки й сама розносила по буфетах і цукернях. Коли все порозпродувала, починала варити наново».

Не було би щастя, та нещастя помогло

Як не дивно, помадки Климентини Авдикович швидко стали відомими в Перемишлі. Тож вона «продала футро чоловіка й дальші партії книжок та відкупила котли, машинки, вальці та кам’яну плиту», привела до ладу «три стаєнки, де досі ховалося кілька пацят та кіз», відчистила, відмила, продавши останні речі покійного чоловіка, купила в місцевого єврея машинку для виготовлення солодощів. І, наперекір всім труднощам та гіркотам життя, незламна жінка вирішила назвати своє невеличке підприємство якось урочисто, позитивно.

«Найперша назва фабрики мислилася як «Феліцітас» (з латинської «щастя»), бо душевне щастя мені куди більше всміхалося, як матеріальні добра. Але згодом друзі переконали, що слово заскладне для пересічних людей, і так зродилася «Фортуна».

Недарма кажуть: як корабель назвати, так він і попливе. «Фортуна», як справжня богиня щастя, дійсно, принесла Климентині успіх і щасливе майбутнє.

Жінка стала як одержима, її очі сяяли, вона віддавала всі сили своїй новій справі, попри осуд і обмовляння за спиною, мовляв, професорова, а тягає такі клунки і продає речі заради якоїсь непевної справи! Але їй було все одно, Климентина готова була на все заради дітей і своєї мрії!

Незабаром на підприємстві вже працювали четверо дівчат і майстер – єврей Гіммель, а Климентина тішилася:

«Раділа думкою, що недавно сама журилася про шматок хліба для своїх дітей, тепер даю працю і заробіток п’ятьом людям. У мріях бачила я сотні найнятих робітників і гордість з українського почину, бо тоді моя фабрика була однією з перших українських робітень у краю».

За якийсь час «Фортуна» виготовляла вже 10 видів солодощів. Климентина почала возити їх по різних містах, бо в Перемишлі виникли локальні проблеми, зокрема з євреями, і було складно працювати.

Добралася невгамовна жінка і до Львова:

«Було це в бюрах “Народної торговлі” у Львові, підніс директор пушку (коробку) моїх начинених малин і крикнув: “Хай живе «Фортуна»!” Сльози стали мені в очах…», – згадувала пізніше Климентина Авдикович.

Вона вирішила ризикнути ще раз і перевезти виробництво до Львова, де на той час було аж 7 кондитерських фабрик і 84 цукерні. Дуже ризикований крок!

Далі буде…