Якось Іван Франко в листі до Агатангела Кримського зізнався, що зустрів двох поетес Юлію Шнайдер і Климентину Попович, але ні та, ні та не справила на нього сильного впливу. Проте з останньою їхнє знайомство протривало майже 20 років і переросло в невзаємне кохання та щиру дружбу. Про цю непросту історію далі на lvivyanka.info.
Хто така Климентина Попович?
Від Климентини Франко був старший на 7 років. Вона народилася в селі Велдіжі (Шевченкове) Івано-Франківської області 3 лютого 1863 року. Навчалася у львівській гімназії. Саме у Львові вона вивчила рідну мову та ознайомилася з літературою, тут же почала писати вірші.
Після навчання Климентина працювала народною вчителькою в селі Жовтанці, що на Львівщині. Через чотири роки переїхала вчителювати в сусіднє село Честині. У віці 21 рік учителька наважилася надіслати кілька своїх поезій в редакцію львівського часопису «Зоря», але підписалася арабським ім’ям Зулейка.
Навесні 1884 року «Зоря» надрукувала два вірші «Чого я бажаю?» та «Мусиш любити», відредагував які Іван Франко. Климентина підписала себе як «Климентія П.» Так відбувся її поетичний дебют. «Мусиш любити» так вразив Франка, що він надрукував у «Зорі» вірш «Гарна дівчино, пахущая квітко» і присвятив його Климентії. Ось частина з нього:
Гарна дівчино, пахучая квітко,
Оком і словом стріляєш ти мітко.
Перша зустріч
11 травня 1884 року Климентина зустрілася з Іваном у нього вдома, до цього часу вони листувалися. Обоє були вражені першою зустріччю: Климентина очікувала побачити високого темноволосого чоловіка з темними очима, а зустріла рудого й блакитноокого. Франко ж думав, що зустріне дужу, високу жінку, з енергійними голосом і жестами, а побачив ніжну, як весна, Климентину.
Періодично вони зустрічалися і багато листувалися. Збереглося 26 листів Франка до Климентини, та 39 – від неї до нього. У своїх листах Попович зверталася до Івана «пане» та «друже».
Франко приїжджав до неї, коли та працювала в Жовтанцях, а потім у Честинях. Сама Климентина у своїх «Споминах про Івана Франка» писала, що поет тоді дуже бідував, мав душевні та фізичні проблеми, про які щиро ділився з нею, бо сприймав її за подругу. Майже кожного тижня на початку їхнього знайомства він проходив пішки 3 милі, аби вилити Климентині душу. Сам поет неодноразово зізнавався, що жінка була однією з найближчих для нього людей.
(Не)дружні стосунки
В подальших їхніх листах простежуються вже не лише дружні взаємини. Климентина зверталася не «друже», а «дорогий Іване» тощо. Сама вона якось визнала, що несподівано для самих них прийшло «чисте золото найшляхетніших почувань двох душ».
У вірші «До мого друга Івана Франка» можна прочитати її зізнання в почуттях:
Гуляй, орле, по облаках,
Хоч не твоя воля.
Гуляй! Тобі не спочити:
Така твоя доля.
Знай, лиш за той лет небесний,
Недосяглі крила
Тебе, орле, голубочка
Навік полюбила!
Однак почуття виявилися не взаємними. В одному з листів Климентина заявила, що знає, що з нею Франко щастя не знайде. А потім поет раптово одружився. Попович почала картати себе за те, що не боролася за власне жіноче щастя, але життя тривало, сама 25-річна Климентина познайомилася з греко-католицьким священником Омеляном Боярським. Через два роки вони повінчалися та переїхали на Буковину.
Таємні листи й чоловік-тиран
Створення сімей не стало на заваді їхньому листуванню. Зате змінився їхній тон: у цих листах вже можна побачити знову дружні інтонації. Ревнивий Омелян не міг пробачити їй Івана. Іноді спеціально вдягався у вбрання Франка, щоби познущатися з дружини. Сам же завів собі коханку й будував для неї хату.
До Климентини часто прикладав руку, допитував про стосунки з Франком, змушував багато працювати вдома. Обідали вони на різних кінцях широчезного столу. Водночас їхня оселя була дуже охайною, прикрашеною бузком. Мали вдома й власну бібліотеку, куди приходили діти селян.
У 1903 році Франко додав поезії Климентини до своєї поетичної антології «Акорди». Вони ще намагалися підтримувати зв’язок, але Омелян постійно цьому перешкоджав, спалюючи її блокноти з листами.
У подружжя було багато дітей. У 1895 році померли дочки-близнята Ліда та Нуся у віці 4 роки. Старший їхній син Інокентій був лікарем, брав активну участь в УПА, під час бою з НКВДистами загинув. А молодший син Мирослав після завершення навчання емігрував до Канади. Мали й дочку Ольгу. Вона вийшла заміж за географа й археолога Юрія Полянського. Онучка Марта Полянська проживала в США, звідки часто приїжджала на рідну Буковину.
Навесні 1941 року червоноармійці застрелили Омеляна на очах у Климентини. Тоді Попович-Боярська сильно захворіла. Жінку забрала до себе наречена її сина Інокентія в село Бабинці, що на Тернопільщині.
7 травня 1945 року Климентина Попович-Боярська померла в Бабинцях. Всі селяни шукали для її поховання дошки на труну. У самих Бабинцях на будинку, де жила поетка, відкрили пам’ятну таблицю.
Загалом вона написала 32 вірші, 1 поему, 6 оповідань, спогади про Франка та свою подругу – українську письменницю, зачинательку українського фемінізму Наталію Кобринську.
Один шлюб і три кохання Франка
Єдиною офіційною дружиною Каменяра була Ольга Хоружинська з Харківщини. Франко одружився з нею, коли йому було вже майже 30 років. Однак якщо поет Ольгою просто зацікавився, то сама Ольга щиро закохалася, хоча на той час у Франка була репутація гульвіси. Рідні Ольги всіляко відмовляли її від заміжжя, однак вона вирішила, що стане тією, хто врятує поета від жорстокого світу.
Про день їхнього весілля Іван… забув. Він сидів у старому кабінеті і переписував якогось вірша, поки по нього не прийшли. Пізніше Франко відверто зізнався, що шлюб стався не через палке кохання, а бо вже настав час для заміжжя. У самої Ольги постійно ставалися неврози, а коли помер їхній старший син Андрій, вона потрапила в божевільню.
А от першим світлим коханням Франка була Ольга Рошкевич. Вони познайомилися ще в гімназії. Все йшло до заручин, але коли поета вигнали з університету через участь у таємній соціалістичній організації, батько Ольги виступив проти їхнього заміжжя. Вони певний час ще листувалися таємно і навіть спробували втекти, але Ольга вийшла заміж за священника Володимира Озаркевича. До кінця свого життя жінка любила Франка, а перед смертю попросила, щоби листи від коханого їй поклали під голову в труну.
Саме ця історія вплинула на Франка так, що він починав одночасно стосунки з кількома жінками, якими просто захоплювався, але не кохав. Однією з таких жінок була якраз-таки Климентина Попович. Крім неї, захопленнями Каменяра були поетеса Юлія Шнайдер, представниця відомого роду Ольга Білинська, соціалістка Анна Павлик та інші.
Другим справжнім коханням Франка була полька з аристократичного роду Юзефа Дзвонковська. Розумна й привітна жінка залишалася неприступною для всіх чоловіків, окрім Франка. Іван мріяв про одруження з нею, але сама Юзефа раптом відповіла відмовою. Як виявилося, тоді вона хворіла на туберкульоз.
Третє кохання – Целіна Зигмунтовська – теж полька, але не шляхтянка. Саме їй він присвятив збірку «Зів’яле листя», яку Целіна навіть не прочитала. Вона була гордою і байдужою до поета, чим його і зачарувала. Франко її в прямому сенсі цього слова переслідував, поки не одружився з Хоружинською. Однак заради якихось власних вигод Целіна використовувала Франка до кінця життя. Зі свого боку вона теж віддячила: коли Франко помирав від деформуючого ревматоїдного поліартриту, саме Целіна за ним доглядала, а не офіційна дружина.
