Якщо у ХХІ столітті закохані прогуляються по нічному Львову, проведуть вечір на Високому Замку, сходять разом у кіно, то ні в кого не виникне питання, якого вони статусу чи віросповідання, скільки їм років і де вони живуть, оскільки це вільне місто для вільних людей. Але так було не завжди. У Середньовіччі вияв на публіці почуттів неодружених людей карався законом. У той час Львів, як і всі європейські міста, був консервативним у своїх поглядах. Чому кохання вважалося злочином, та як карали тогочасних порушників, читайте далі на lvivyanka.info.
Суворе Магдебурзьке право
Відповідно до законів середньовічного Львова, якщо закохана пара була неодружена, сповідувала різні релігії, мала різний соціальний статус чи хтось із пари зраджував своєму законному партнеру, то на винуватців чекав суд або громадська розправа.
Покарання були різних рівнів жорстокості: побиття батогом; ув’язнення; моріння голодом; катування; страта чи привселюдне спалювання. Всі види покарань здійснювали публічно. На них львів’яни сходилися, наче на виставу.
Регулювало права й заборони Магдебурзьке право (діяло у нашому місті в 1356–1786 роках). Розслідували справи такого роду міські райці, а трибунал здійснював міський війт.
Відповідно до Магдебурзького права, законний чоловік міг певним чином покарати свою дружину, якщо застав її з коханцем. А от на самого коханця чекала сумна участь: їх дозволяли поранити чи навіть вбити. Якщо коханець встигав втекти від розлюченого чоловіка, то мав право подати до суду позов про замах на його вбивство. Подвійні шлюби каралися відрубуванням голови.
Кілька реальних історій
У львівських архівах зафіксовано чимало випадків «незаконних любощів». Наприклад, у 1407 році на нічній прогулянці зловили жінку на прізвище Кухнова з роду Домагаличів разом із коханцем Дзєвошем. Завершилося все тим, що Дзєвош подав на Кухнову в суд, посилаючись на те, що вона його обманула про незаміжність, і вимагав моральну компенсацію.
У 1623 році львів’янка Агнєшка Клімунт із коханцем-аптекарем Лангом отруїли чоловіка Агнєшки, за це двоє позбулися голів. У 1687-му ще одна львівська жінка замовила вбивство на свого чоловіка, однак про це дізналися «злі язики», які розповіли про наміри Агнєшки війту. За це жінку стратили в центрі Львова.
Ще однією гучною історією була історія кохання католички на ім’я Софія та вірменина Івашка. Це сталося 1518 року, коли людям різних конфесій забороняли будувати стосунки. Хоча Софія була незаміжньою, а Івашко вдівцем, це не допомогло уникнути покарання: засуджених прив’язали спинами одне до одного, провезли на возі через увесь центр міста з метою висміювання, а тоді спалили на багатті.
У 1622 році львівські хроніки згадують про ще одну Софію. Її чоловік пішов воювати, у цей час Софія знайшла собі коханця. Коли чоловік повернувся з армії, Софія попросила маму допомогти приготувати для нього розкішну вечерю, але втомлений воїн заснув. Поки він спав, Софія задушила благовірного подушкою. За це її мамі відрубали голову, а сама зрадниця змогла втекти.
Ще один випадок трапився в 1629 році у місті Буськ. Тоді львівський шляхтич Якуб Жолчинський приїхав до Буська і викрав 12-річну дівчину, бажаючи взяти її в дружини. Розгнівані родичі дівчини наздогнали Жолчинського аж перед Львовом, де й на місці з ним розправилися: вбили шаблями й пістолями усіх причетних до викрадення. Розправа була настільки жорстокою, що про неї ще довго говорив увесь Львів.
Схожа історія трапилася в 1639 році. Шляхтич Кшиштоф Жоравінський викрав під час сімейного походу на пасіку Анну Зеленеську – дочку міського судового писаря. На крадія поскаржилися до суду, але все обійшлося мирно.
Боротьба з домашнім насильством
Магдебурзьке право карало не лише невірних дружин, а й чоловіків, а ще чоловіків-тиранів, які знущалися фізично над дружинами. Львів’янки могли прийти до міського війта й поскаржитися на чоловіків. Якщо ж зраду чи фізичне насильство доводили, то чоловіків били батогом, ув’язнювали або ж виписували штраф.
Наприклад, у 1634 році львів’янин Христофор Домбровський виплатив 100 злотих штрафу та був ув’язнений за побиття дружини. А в 1695 році львів’янин Яцко Кулявчин за завдані побої отримав 200 ударів батогом.
«Італійська сім’я» по-львівськи
Варта уваги й історія подружньої пари з Перемишля. У 1629 році в сім’ї Цєцішовських стався скандал: пані Феліціяна зібрала всіх своїх слуг, спакувала речі та втекла від сварливого чоловіка Пьотра до Львова. Пьотр свій гнів виявив у дещо нетрадиційному способі – видав за власний кошт у Львові висміювальні памфлети про Феліціяну. Коли зрозумів, що цього йому замало, то зібрав 100 слуг і почав штурм будинку дружини.
Почалася нечувана стрілянина. Зрештою, парі дали церковне розлучення, але це не мало результату: Феліціяна теж була не з простим характером і провокувала колишнього аж до 1640 року. Коли Пьотру це набридло, він подав позов до суду на впровадження для Цєцішовської смертної кари. Тоді налякана Феліціяна стала монахинею: лише в монастирі вона могла врятуватися від смерті.
Маловідомий пренґер
Про любовні перипетії у Львові мешканцям нагадує стовп ганьби, який колись стояв посеред площі Ринок. З 1425 року там виконували всі публічні покарання. Дата його появи невідома, однак більшість істориків сходяться на думці, що встановили стовп у ХІV столітті. До нього прив’язували порушників та висміювали перед населенням. Спершу стовп був дерев’яним, згодом його замінили на кам’яний.
Нову кам’яну статую встановили в 1598 році перед входом у ратушу. Це чотиригранна колона з фігурами Феміди з терезами в руці (богині правосуддя) та ката із залізним мечем, які стоять спиною до спини. Такі постаменти називали найчастіше пренґерами. Вони були не лише місцем, де виконували покарання, а й символами виконання судових вироків загалом.
Магдебурзьке право вимагало дотримання всіма містами, де було прийнято це право, однакових традицій, але все ж міста адаптували наданий взірець до своїх потреб та культурних особливостей. Кожне середньовічне європейське місто встановлювало стовпи ганьби, зважаючи на можливості та бажання. Однаковою тенденцією для всіх міст було те, що спочатку встановлювали дерев’яні пренґери, а потім змінювали їх кам’яними.
Львівський пренґер відрізнявся від інших тим, що Феміду зобразили з оголеною ногою, а це суперечило тогочасним канонам. При кожному пренґері була куна – такі собі наручники, до яких приковували порушників закону під час виконання покарання.
У 1826 році, коли була зруйнована вежа ратуші, пошкодився і стовп. У 1973 році його відреставрували та згодом встановили в Італійському дворику. Точно невідомо, наскільки копія схожа на свій оригінал, оскільки на фото 1930-х років можна побачити, що стовп у ті часи був уже в дуже поганому стані, а в літературі подаються різні його зображення. Зокрема, невідомо, як саме кат тримав меч – піднятим угору, опущеним вниз чи взагалі під кутом.
Тож саме пренґер був центром виконання судових вироків. Тут приковували засуджених, проводили страти як окремих містян, так і шляхетних осіб, і саме тут починалась процесія «висвічення» – вигнання осіб, яких позбавляли Магдебурзького права, з міста.
