Початок XX ст. не відзначився для західноукраїнських земель соціальними потрясіннями чи кардинальними змінами. Розвивалась освіта та наука, відкривались нові підприємства. Зміни відбулись й у моді – у ній з’явились нові тенденції, пише lvivyanka.info.
Загальні тенденції
Львівська мода початку XX ст. слідувала загальноєвропейським тенденціям. У жіночому вбранні ще можна було побачити S-подібний силует – тонка талія, корсет, розширена донизу спідниця. Одяг прикрашали хутряні боа, тюль, мережива та інші елементи. Варто зазначити, що одяг сильно змінився через те, що його почали виробляти масово, на мануфактурах.
Моду у Європі задавав Париж, де діяли потужні дома моди Гастонів, Лафер’єр, Шеруї, Пакен та інші. В цей період новаторство увів Поль Пуаре, який знайомився з культурою Античності та Сходу, зацікавився японським кімоно та персидськими вишивками. Пуаре відмовився від використання корсету у жіночих сукнях. Він вважав що одяг має бути не лише гарним, однак й практичним.
Якщо говорити про Галичину, то починаючи з 1900 р. в регіоні міцно утвердився модернізм (“сецесія”). Цей стиль спочатку відобразився в архітектурі, а згодом проник й у моду. Новітніми тенденціями у моді зацікавились відомі львів’янки – Соломія Крушельницька, Ґабріела Запольська та інші.
Львівські школи моди
Аби створювати нові сукні та іншу одежу, потрібні були хороші фахівці – дизайнери та модельєри. Постала потреба у школах моделювання одягу. Одним з таких закладів стала Художньо-промислова школа, у якій навчались Зиґмунд Курчинський, Яніна Райхерт, Зиґмунд Бальк, Володимир Блоцький та інші. Ще одним закладом, де навчали тонкощам моди була французька ліцеальна школа Заґурської. Однак у вказаній школі могли навчатись лише діти польських аристократів та урядовців.
У місті діяла також державна жіноча школа, де учениць навчали шиттю, крою, моднярству, гаптярству та іншим напрямкам. На площі Ринок знаходилась школа, де навчали створювати білизну та сукні. Навчальним закладом керувала Марія Глен, яка вивчала мистецтво крою у Відні. Нарешті відкрили спеціалізовану школу, де навчали тонкощам кравецтва.
Великий внесок у розвиток жіночого вбрання зробило товариство “Труд”. яке не лише готувало фахівців, а й допомагало молоді До Першої світової війни спілкою та школою жіночого кравецтва “Труд” керувала Герміна Шухевич (бабця генерала УПА), а після війни – С.Олесницька. Згодом при школі створили салон мод і дамських капелюхів, який вела Марія Драгомирецька (дружина письменника Льва Лепкого), яка опанувала фах модистки у Відні.
На вул. Руській знаходилась школа крою та шиття головою якого була пані Монцібович, а управителькою – чешка Божена Гумецька. Займались розробкою жіночого одягу також Інститут для дівчат під протекцією сс. Василіянок у Львові, Товариство руських ремісників “Зоря” .
Виробники одягу
На початку XX ст. у Львові одяг моделювали переважно невеличкі майстерні та дрібні підприємства, яких, за підрахунками дослідниці Ірини Кодлубай було понад 1200. Серед таких закладів були установи Антоніни Мазовецької, Амалії Штейн, Лізи Кесслер (її працівники виготовляли парасолі). Одяг можна було замовити у ательє.
Якщо говорити про майстерні, власники яких були українцями, то варто згадати Софрона Ференсевича, Володимира Петрусяка, Олену Мельничак та інших. Українцям належала взуттєва фабрика “Пеллас” (Катерина Венгр).
Пересічні жінки купували одяг виготовлений на мануфактурах. Заможні львів’янки могли замовляти його у спеціалістів, висловивши свої побажання до кольору, довжини та інших параметрів. Як вже неодноразово зазначалось у статті, усе залежало від матеріального становища представниць прекрасної статі.
Народні тенденції
Галицька мода розвивалась у двох напрямках – західноєвропейському (під впливом Відня та Парижу) та національному (домінування народних мотивів). Національний одяг користувався популярністю як на українських землях, так і за їх межами. Виробники національного одягу прагнули як відтворити давні традиції, так і осучаснити їх, внести нові елементи, модернізувати.
Українські дизайнери особливо акцентували на українській вишивці, яка отримала визнання на виставках Берліна, Турину, Лондона. Вишивка йшла на експорт, тому її виробники могли добре збагатитись на цій справі.
Дизайнери звертали увагу на матеріальну культуру етносів Карпат, зокрема гуцулів. Вже 1901 р. у проектованих зразках жіночого одягу С.Дембіцький застосовує стилізовану народну орнаментацію (“гуцульсько-закопанську”). Народні традиції в створення одягу впроваджувала Олена Кульчицька.
Зміни в одязі
Перша Світова війна не лише змінила політичну карту світу, зруйнувала імперії та вивела у лідери США, вона позначилась на всіх сферах людської діяльності. Війна змінила становище жінки в соціумі. Жінки отримали більше прав та можливостей.
Представниці прекрасної статі носили одяг залежно від майнового стану – представниці аристократії могли дозволити собі речі з натуральних тканин (бавовна, шерсть), а вихідці з нижчих станів – з недорогих тканин. Заможні жінки мали кілька типів одягу – вечірні сукні, спортивні костюми, ділове вбрання. Популярністю на початку ХХ ст. користувався в’язаний одяг. Вкоротилася довжина суконь, обриси силуету випрямилися, набули геометричної чіткості, лаконічності та простоти. Основою вбрання стала так звана “рівна” сорочка з двома швами по боках, підперезана по лінії стегон. Декольте почали замінювати комірці.
Дослідниця Оксана Галько стверджує, що сукні, спідниці й сорочки доповнилися костюмами, жіночими штанами,трикотажними платтями і светрами. Комір верхнього одягу оздоблювали хутром. Хутряний комір можна було використовувати як прикрасу й на вечірніх сукнях. Одяг широко прикрашали мереживом.
Капелюхи, взуття, інше
Львівські модниці підбирали головні убори відповідно о одягу. З головних уборів були поширені різноманітні капелюшки, берети, хустки. Головні убори прикрашали брошками, шпильками, квітками. Серед головних уборів у міжвоєнний період набув поширення “дзвіночок”, який прикрашав голову та вуха. Заможні львів’янки могли собі дозволити кілька головних уборів – наприклад на роботу чи спортивні прогулянки одягали капелюшок з невеличкими полями, а “на вихід” (до кав’ярні, театру) одягали вишуканий капелюшок з прикрасами.
Менш заможні міщанки одягали різноманітні хустки. Поширеним елементом одягу були різноманітні шалі – гаптовані, з довгими (до півметра) френзелями, оздоблені пацьорками, з намальованими вручну квітами, з золотистою облямівкою. Заможні панянки носили шалі виготовлені у Туреччині, Індії та інших країнах Сходу.
Якщо говорити про взуття, то варто згадати про туфлі, які теж виготовляли з різноманітних матеріалів – шкіри , замші, атласу. Туфлі могли бути на підборах та без них, прикрашені бантами, пряжками. Зимове взуття найчастіше було представлене черевичками, які застібались на ґудзики або зашнуровувались.
Заможні жінки носили різноманітні прикраси. Оксана Галько зазначає, що золото носили переважно представниці єврейської громади. Типовими прикрасами були обручка, сережки. Міщанки могли носити коралі, згарди зі срібними хрестиками, силянки, намиста із муранського або богемського скла.
