Для радянської жінки поєднання ролей матері і трудівниці розглядалося як стандарт, піднесений до рангу громадянського обов’язку. Жінки, в яких була лише робота, але не було сім’ї чи дітей, засуджувалися суспільством. Жінки, які мали дітей, але не мали роботи, засуджувалися державою. Докладніше про життя жінок у радянські часи, зокрема у Львові, далі на lvivyanka.info.
Коли почалася радянізація Львова?
Радянська окупація Львова почалася 22 вересня 1939 року після тривалих переговорів про капітуляцію польської армії. Червоноармійці роззброїли та заарештували польських офіцерів і солдатів. Більшість із останніх відпустили, а офіцерів вивезли залізницею у Старобільськ, де згодом розстріляли.
Відтоді у Львові розпочалася радянізація і українізація. Написи на крамницях, транспортних зупинках тощо переписували українською мовою, поступово перейменовували і вулиці. Радянська влада встановила свою символіку, пам’ятники своїм вождям – Леніну і Сталіну. З навчальних закладів звільняли поляків і наймали українців. Університет Яна Казимира перейменували на університет імені Івана Франка.
«Визволителі» дивували львів’ян своєю бідністю, неосвіченістю та захланністю: вони скуповували або крали весь асортимент львівських магазинів, не користувалися хусточками для носу, не були наділені бодай мінімальними правилами етики та не вирізнялися гідним ставленням до жінок. Це ставлення до жінок вони намагалися вкорінити по всьому Союзу, сприймаючи прекрасну стать як засіб досягнення цілей держави, а не окремих особистостей із власними мріями, поглядами та бажаннями.
Ідеал радянської жінки
Радянський режим визначав вигідні для себе жіночі ролі та активно нав’язував жінкам наперед визначені стратегії поведінки, потреби, смаки, пріоритети тощо. Головно це робилося через заідеологізовану жіночу пресу, як-от «Работница», «Радянська жінка», «Крестьянка» тощо.
Наприклад, журнал «Радянська жінка» пропагував приклад жінки, в якої ідеальне минуле, класова приналежність, невичерпне бажання працювати задля держави тощо. Тоді жінки освоювали складні професії і працювали нарівні з чоловіками: будували масштабні об’єкти, керували вантажівками… Спосіб життя в СРСР був зорієнтований на жертовність та ставлення суспільних інтересів вище за особисті.
Тогочасна преса вміщувала статті про унікальні рецепти страв; поради, як шити та прикрашати одяг; рекомендації, як вправно лікувати членів сім’ї, як доглядати за собою та які гімнастичні вправи робити. Крім того, були статті й на технічні теми, аби жінка була ще й цікавим співрозмовником для свого чоловіка. Ідеал радянської жінки – не лише добра господарка, а й красива, освічена та свідома громадянка, яка цікавиться економікою, загальними новинами світу, вміє розподіляти домашній бюджет.
Від жінки вимагалася політична свідомість, але заборонялося претендувати на членство у партії, ба більше – у її керівних органах. Переважно жінки очолювали хіба що профспілки, ради, комсомольські організації тощо. Лише одна жінка в Союзі стала міністеркою – росіянка Катерина Фурцева.
Прикладом жінки, яка відзначилася у Львові наполегливістю та активною громадянською позицією, є Ольга Бачинська – жіноче обличчя галицької кооперації ХХ століття. Вона, бухгалтер за фахом, створювала кооперативи, опікувалася сиротами, організовувала гуманітарну допомогу для військових тощо. Однак радянська влада не оцінила внесок Ольги в економічний кооперативний розвиток, і Бачинська прожила останні роки в злиднях.
Довгий час радянські ідеологи заперечували сексуальність та тілесність жінок. Зокрема, це проявлялося в модній індустрії. У період культу особи заборонявся одяг, що підкреслював жіночу фігуру. До середини 1950-х жінки не носили декольте, а спідниці одягали лише довгі й широкі. У 1960–80-х «аморальній» західній жінці протиставлялася порядна радянська.
Культ матері
Чи не основна ціль жінки, на думку радянської держави, – народження здорових дітей. Тому, частими випадками було, коли жінка, будучи чудовим спеціалістом у своїй галузі, покидала роботу і ставала домогосподаркою. Хоча й нерідко наші співвітчизниці намагалися поєднувати домашню роботу з професійною.
У 1961 році Президія ВР СРСР прийняла указ, відповідно до якого ті, хто не працював понад 4 місяці, притягувалися до кримінальної відповідальності. Не працювати дозволяли тільки домогосподаркам із дітьми. До слова, домогосподарство тоді було затверджено як професія на законодавчому рівні.
Львівська письменниця єврейського походження Дебора Фоґель називала материнство «нещасним-щастям», оскільки наявність дитини обмежувала жінку в її професійному житті чи творчості.
Такий культ матері, який розвинувся в часи правління Сталіна, мав доволі чітку мету – сприяти збільшенню народжуваності. Водночас умови для виховання дітей були не надто сприятливими: відпустку у зв’язку з вагітністю надавали тільки на 56 днів до пологів і ще стільки ж після. Так робилося, аби якнайшвидше задіяти жінку на виробництві.
Тільки в 1980-х роках жінки отримали право на додаткову відпустку у зв’язку з доглядом за дитиною (1,5 року), хоча й надавали її без збереження зарплати. Дотації виплачували лише на четверту дитину. До слова, у середньому радянська сім’я мала до трьох дітей.
Цікаво, що у вересні 1962 року у Львові на вулиці Матейки відкрили «Палац щастя» – саме тут проводили урочисту реєстрацію шлюбу «щасливих» радянських пар. Першими молодятами, які зареєстрували тут свій шлюб, були ті, чиї родини постраждали в повоєнні роки від комуністичного режиму та вимушено виїхали далеко за межі своїх рідних земель.
Вузьке коло чоловічих зобов’язань
Оскільки радянська жінка мала бути і матір’ю, і домогосподинею, і завзятою робітницею, то навантаження на чоловіків суттєво зменшувались. Чоловіки майже не долучалися до хатніх справ та брали малу участь у вихованні дітей. Усе це призводило до поступової моральної деградації та атрофованого чоловічого «Я».
Під час періоду «застою» стратегії виживання лише посилили гендерну роль жінки. Від неї вимагалося вміти дістати харчі, забезпечити родину одягом, подбати про літніх родичів, знайти дитині хороші садочок та школу тощо. Це все лише сприяло інфантилізації чоловіка, нездатного взяти на себе частину побутових справ і водночас сповна реалізуватися в соціальному чи професійному плані через складне економічне становище держави.
Крім того, на погіршення психічного стану чоловіків вплинули світові війни, репресії, голодомори, етнічні чистки, внаслідок яких у відсотковому співвідношенні постраждало більше чоловіків, ніж жінок. Зокрема, після приходу радянської влади до Львова у 1939-му війська НКВД розпочали арешти військових та політичних діячів, з 1940-го – арешти членів ОУН. За час радянської окупації у львівських в’язницях перебувало втричі більше людей, аніж було передбачено тюремних місць. Більшість із них були чоловіками.
Своє невдоволення життям чоловіки часто лікували алкоголем, а свою злість «виливали» у побутових бійках. Нереалізований потенціал намагалися компенсувати демонстрацією фізичної сили або друзям у пивниці, або на кухні перед дружиною.
Тоталітарний спосіб всіма способами сприяв формуванню духу прислужництва, жертовності не на користь власних бажань, а задля держави, що стало причиною морального занепаду суспільства.
