Бенедиктинки – жіноче відгалуження найстарішого римо-католицького чернечого ордену, заснованого приблизно в 529 році італійцем Бенедиктом Нурсійським – реформатором західного чернецтва, головним святим покровителем Європи. Жіночі відгалуження цього ордену з’явилися в VI столітті в Західній Європі, на українських землях вони виникли в XVI столітті, під владою Речі Посполитої. Найперший із монастирів бенедиктинок на руських землях був створений у Львові. Про його діяльність та життя самих монахинь далі на lvivyanka.info.
Фундатори Сапоровські
Костел бенедиктинок у Львові побудував неподалік від Замкової гори наприкінці XVI століття Павло Римлянин у пізньоренесансному стилі. У 1595 році біля нього заклали наріжний камінь для майбутнього монастиря. Його започаткували три сестри-черниці – Катерина, Анна і Кристина – дочки шляхтича Адама Сапоровського. Ідея заснування монастиря належала дочці Катерині, яка тоді вже згуртувала навколо себе дівчат, які вирішили служити Творцю.
Будівництвом займався той же Павло Римлянин, очолила монастир Катерина Сапоровська. Обитель оточили товстими стінами, аби відділити монахинь від мирського життя. Потужні укріплення доповнював глибокий рів і бастіони. Освятили монастир у 1596 році.
Про фундаторів нагадує герб Сапоровських над внутрішньою центральною аркою костелу. На арці розміщений також герб ордену бенедиктинок, а над ним викарбуваний 1624 рік – тоді була проведена масштабна реставрація після пожежі.
Покора, але не надмірна аскеза
Бенедиктинки жили за статутом, який створили, керуючись уставом святого Бенедикта. Бенедикт ще в VІ столітті створив універсальні правила для спільнотного монастиря, які потім використовували як взірець не лише бенедиктини, а й інші монаші ордени. Святий стверджував, що головний зміст монашого життя – покора, але не надмірна аскеза (навмисне самообмеження і самозречення від усіх життєвих благ і насолод).
У своєму статуті святий Бенедикт також наголосив на важливості гармонійного поєднання молитви і праці, яка не просто служить засобом утримання, а й способом служіння Богу і людям. Саме тому, бенедиктини несли Європі і християнство, і цивілізацію, інновації тощо.
Величезні маєтності
Після заснування монастиря у його власність передали маєтності у селах Хлібичин, Ключів, Шепарівці (Івано-Франківська область) та Михалків (Тернопільщина). Настоятелька Катерина Сапоровська наприкінці XVI століття обміняла Хлібичин і Михалків на село Лисиничі, що біля Львова, і подарувала львівським бенедиктинкам ліс разом із Чотовими скелями. У 1599 році монахині отримали у власність на двадцять років ще й село Рокитне та нерухомість у Краківському передмісті, яку пожертвував Криштоф Стадніцький.
Під час настоятельства Анни Сапоровської в 1608–1638 роках черниці придбали села Раковець, Кугаїв, Вовків, Загір’я та Дубровиця, що на Львівщині. У 1693-му у їхню власність перейшло село Горпин, що також на Львівщині. У часи правління короля польського Міхала Корибута Вишневецького обитель отримала право варити в трьох пивоварнях пиво.
У 1881 році орден збудував біля Чотових скель ще один монастир, де черниці проживали влітку, у 1888 році там звели ще й костел. Настоятелька-німкеня Йозефа Кюн провела до монастиря сходи з поручнями, а на вершечку встановила дерев’яну альтанку з верандою.
Станом на 1911 рік у власності львівських бенедиктинок було 6 маєтків біля Львова та 1385 гектарів лісу, а по всій Галичині – 20 маєтків.
Віщий сон
Приходу на місце третьої абатиси (у західному християнстві – те саме, що й настоятелька) Дороти Маґдалени Данилович, тітки майбутнього короля Польщі Яна ІІІ Собєського, передувала цікава подія, про яку розповіла абатиса Анна Сапоровська. Анна начебто побачила сон про народження Софією Данилович (з Жолкевських) майбутньої абатиси монастиря, розповіла про це Софії, після чого та віддала 3-річну дочку Дороту до монастиря.
У 17 років Дорота самостійно підстригла своє волосся та отримала сукню Бенедикта. У вересні 1640 року, після того як фундаторки Сапоровські померли, Дороту обрали абатисою, цей титул вона зберігала до самої смерті в 1687 році.
Під час урядування Дороти престиж монастиря сильно зріс, а маєтності розширилися. Черниця змогла зміцнити фінансові підвалини обителі та провести її активну розбудову. Тоді чисельність сестер зросла до 80-ти.
Дружба з королем
Король Ян ІІІ Собєський усіляко допомагав розростанню монастиря. У серпні 1672 року, коли Львів опинився у небезпеці, король забрав монахинь зі Львова. За однією з версій, завдяки Собєському бенедиктинки, чиї маєтності знищили вояки, отримали від Речі Посполитої землю в селі Раковець.
Перша публічна дівоча школа у Львові
Після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році з’явилася загроза закриття монастиря. Австрійська влада не конфіскувала монастирське майно, проте зробила його підконтрольним світській адміністрації. 25 липня 1782 року цісар видав декрет, у якому зазначалося, що монастир може існувати тільки за умови, якщо при ньому діятиме школа з німецькою мовою викладання.
Тож у 1784 році при монастирі заснували німецькомовну школу. Це була перша публічна школа для дівчат у Львові. Черниці переважно навчали дівчат дворянського стану.
Однак монастир усе ж закрили, щоправда, аж після встановлення радянської влади. У 1946 році бенедиктини залишили Львів та виїхали до Польщі. Там оселилися в монастирі в селі Крешів.
У радянський період приміщення костелу використовували як склад, а в монастирі відкрили Музично-педагогічне училище № 2. У 1946-му на території монастирського саду, створеного ще Павлом Римлянином, побудували школу № 19.
У 1993 році в монастирі поселилися сестри-студитки (греко-католицький монаший орден, що живе за уставом святого Теодора Студита), які зайнялися вишиванням, ткацтвом, писанкарством та іншими мистецькими справами, деякі взялися і за перекладацьку та наукову діяльність. Також у монастирі облаштували майстерню для репродукції ікон.
У 2001 році в монастирі відкрили школу-гімназію святої Софії – першу греко-католицьку школу в Україні, мета якої – змалечку формувати в дитячій свідомості християнський світогляд, загальнолюдські цінності; виховувати щасливих людей, які зможуть реалізуватися на життєвому шляху.
Оплата за затвердження абатиси
За часів австрійців доволі проблемно було затвердити настоятельку монастиря. Спершу її мав затвердити архієпископ, потім – губернаторське управління. Монастир за це сплачував певну суму (у 1804 році процедура коштувала 3 тисячі флоринів). Тільки в 1815 році бенедиктинок звільнили від такого податку.
Наймані працівники
Конвент бенедиктинок (монастирська спільнота) здавав свої маєтності в оренду, завдяки чому мав непогані заробітки. Водночас для обслуговування цих володінь потрібні були наймані робітники.
Якщо за працю на косовищі чи в лісі монахині могли заплатити дровами чи сіном, то за іншу роботу розрахунок часто проводився грішми. Серед працівників були майстри млинів, косівники, будівельники тощо. У багатих лісах монастиря селяни підзаробляли збиранням грибів, ягід, лікувальних трав.
