Софія Яблонська – жінка, яка присвятила своє життя мандрам. Журналістка та письменниця досліджувала не лише Європу, а й екзотичний світ – Північну Африку, Далекий Схід, Австралію, Тихоокеанські острови, Північну й Південну Америку. Свої екзотичні мандрівки Яблонська фіксувала на фотографіях, а крім того, знімала про них документальне кіно й описувала їх у своїх працях. Про її життєвий і творчий шлях далі на lvivyanka.info.
Дитинство та прив’язаність до батька
Народилася Софія 15 травня 1907 року в селі Германів, що на Львівщині, у сім’ї лікаря та священника Івана Яблонського. Батько мав москвофільські погляди, тому після початку Першої світової війни вивіз сім’ю до росії.
Софія навчалася в таганрозькій гімназії, а в 1921 році повернулася з рідними в Галичину. Після перебування в Таганрозі батько переглянув свої погляди й навіть зміг отримати парафію на Львівщині – спочатку в селі Козьова, потім в Ораві, а ще пізніше – у Ялинковатому. Оселився там сам, а мама Софії в цей час орендувала віллу на Лемківщині, де здавала туристам номери.
Загалом, у своїй «Книзі про батька» Софія зазначила, що була дуже емоційно прив’язана до тата. Будучи немовлям, вона ледь не померла від хвороби, але батько-лікар зміг її врятувати. Він безкоштовно лікував односельчан, через що з ним навіть судилися місцеві медики.
Перша подорож з освітньою метою
Софія навчалася в учительській семінарії, також відвідувала у Львові курси з шиття, пізніше опановувала книговедення та відвідувала курси акторського мистецтва в Драматичній школі. З 1926 року займалася кінопрокатом, керувала двома тернопільськими кінотеатрами.
Вже в юності Софія подумувала про подорожі. У 1927 році поїхала до Парижа, щоби опанувати техніку документального кіно. Аби себе прогодувати, дівчина мила в паризьких офісах вікна. Згодом вдалося отримати невелику роль в одній стрічці кінокомпанії Pathé-Natan.
Перша професійна мандрівка
Перша професійна мандрівка Яблонської була до Північної Африки. Одна з французьких кінопрокатних компаній попросила її зняти кіно про Марокко. Саме ця країна стала темою перших документальних фільмів Софії та першою пробою пера – вона написала про побачене репортажі, які надрукували в журналі «Нова Хата».
Яблонська постійно фотографувала, фільмувала, писала. Часу на розваги в таких подорожах було мало, зате вона постійно знайомилася з цікавими людьми, культурою і побутом народів, іноді щастило поспостерігати за незвичними природними явищами.
У 1932 році вийшла у світ її пригодницька книга «Чар Марока…». Там вона описала, як під час поїздки в Сахару ледь не потрапила в полон до тубільців. Згадала й про зустріч у Марокко росіянки Наді, яка видавала себе за принцесу, а сама працювала секретаркою каїда. Під час їхньої зустрічі росіянка запитала Софію, чи вона скандинавка. Софія відповіла, що українка. Тоді, як написала авторка, вираз обличчя росіянки відразу ж змінився, а губи зневажливо задрижали.
Заміжжя та кінохитрощі в Китаї
У 1933 році, будучи в Китаї, Софія вийшла заміж за француза Жана Удена. Жан згодом став послом Франції у Китаї. У подружжя народилося двоє синів – один у Піднебесній, а інший – у В’єтнамі.
У цей час, а саме в 1935-му, Софія встигла приїхати на трохи до Львова, де зустрілася з вихованицями дівочої школи імені Шевченка. Костянтина Малицька писала, що дівчата дуже любили слухати розповіді про поїздки Софії, у них світилися очі й пробуджувався інтерес до дослідження далеких світів.
Як писала сама Софія, у Китаї, зокрема в провінції Хунань, знімати було складно. Китайці були щиро переконані, що камера забирає їхню душу. Їх не підкупляли навіть гонорари за простий кадр із волами.
Тоді Яблонська-Уден змушена була піти на хитрощі. Знайшла приміщення, вікна якого виходили на жваву дорогу. Над його входом повісила табличку «Імпорт Експорт», вітрину застелила жовтим папером, а саму кімнату розділила навпіл. У тій частині, що біля входу, був псевдоофіс. Коли хтось заходив запитати, що продають, Софія казала автомобілі та аероплани. Такі товари не надто цікавили жителів, тому до крамниці заходили рідко. Саме цього й добивалася мандрівниця, бо в іншій частині приміщення вона таємно знімала китайців.
Зрештою, змогла зафіксувати на камеру рух караванів; засуджених китайців; похоронну ходу; молодят… Коли зняла все, що планувала, оголосила свій магазин банкрутом, аби надто швидке закриття не викликало підозр чи недовіри до орендодавця приміщення.
У Китаї вона продовжувала дописувати до львівських часописів. Галичани їй відправляли записи народних українських пісень та музики до народних танців, вони потрібні були Софії, щоби знайомити китайців з українською культурою.
«Коли б ми мали такі прикмети китайців, як їх витривалість, то з нашою чорною землею за десять літ ми стали б першою землеробною нацією Европи», – писала мандрівниця українцям.
Крім того, вона побувала в Сінґапурі, Австралії, Новій Зеландії, США, на островах Ява, Балі, Таїті. Українка стала тією, хто розповідав світові про океан, тропіки та інші світові принади. У 1936 році вона видала книгу «З країни рижу та опію», а ще через 3 роки – «Далекі обрії».
Польська преса на початку 1930-х років хотіла видати її за польку, однак цього не вийшло. Існувало багато пліток про те, як красива українка сама мандрує по-світу. Щоби спростувати різного роду наклеп, її роботодавець-француз навіть виступив на захист Софії у медіа.
Чорна смуга та останні роки
Другу світову війну Софія з чоловіком та дітьми пережила в Індокитаї. Після приходу радянських військ помер її батько, однак вона не змогла приїхати на похорон. Якщо вірити переказам, Яблонський зберігав доньчині листи за іконами до самої смерті й завжди молився за неї. Ще за життя батько говорив дочці, що на цій землі треба боротися проти часу, інакше він зробить живу людину гнилою. Тому, закликав Софію любити свою працю, бо працювати дорівнює боротися проти часу. Лише так кожну хвилину можна перетворити з нічого у щось.
Після війни Софія із сім’єю приїхала до Парижа. Тут працювала декораторкою-флористкою, що їй непогано вдавалося. Згодом забрала до себе маму. Мати померла у 1948-му, що стало важким ударом для Софії. Ще через деякий час під час алжирської війни загинув її старший син, а в 1955-му цей світ покинув і чоловік.
Після всіх цих трагедій письменниця виїхала на острів Нуармутьє, що на узбережжі Атлантичного океану – саме тут була перед смертю разом із Жаном, який дуже полюбив це місце. На острові Софія створила проєкт вілли, за яким її і збудували.
На Нуармутьє вона постійно творила, а 4 лютого 1971 року загинула в автокатастрофі поблизу Парижа, коли везла до паризького видавництва свою нову книгу. Спочатку мандрівницю поховали біля чоловіка у французькому муніципалітеті Вернує, але в 1973-му їхні останки перенесли на Нуармутьє.
Загалом, Софія прожила гідне життя і залишила за собою творчість, яку тоталітарний режим завзято намагався приховати. Поступово з однієї з найвідоміших українок Софія стала однією з найзабутіших.
Повертати пам’ять про неї почали лише у 2015-му, коли у львівському видавництві «Піраміда» видали збірку письменниці «Чар Марока…». Приблизно тоді ж почали активніше досліджувати її численні публікації в старій пресі та її фільми у французьких архівах, адже саме у Франції ця жінка прожила останні 25 років життя. Жінка, якій належав увесь світ.
Фото: “Український тиждень”
