Часом життя створює такі карколомні сюжети і так заплутує людські долі, що не вигадав би і найкращий сценарист. Так назавжди пов’язалися між собою історії славетного композитора Богдана Весоловського та співачки Ірени Яросевич, яких розділив цілий океан… Химерні хитросплетіння їхніх доль стали основою культурного життя в Галичині, Польщі та Канаді, на тлі яких вималювалося і перше львівське танго, і поневіряння під час другої світової війни, і важке життя на чужині, і записи українських пісень, і знімання у фільмах… А в наш час — повернення колись таких популярних, а тепер напівзабутих імен, на сучасну сцену, зокрема, з допомогою вистави «Львівське танго» театру імені М. Заньковецької. Втім, попри чудове відображення музичного колориту 1930-х років та історії першого українського джазового ансамблю, життя самих героїв мюзикл розкриває недостатньо повно, пише lvivyanka.info.
Два паралельні життя
В них так багато спільного, що просто неможливо повірити! Вони обоє народилися в травні в часи першої світової війни за кордоном: Іван-Богдан Весоловський прийшов на світ 30 травня 1915 року у Відні, а Ірена Яросевич — 12 травня 1917 року у Фройденталі (зараз місто Брунталь в Чехії). Мати Богдана була родичкою Соломії Крушельницької, а мати Ірени — сестрою композитора, громадського і церковного діяча Остапа Нижанківського. Обидві і самі були музично обдарованими, і змалку заохочували дітей до музики, малий Богданчик навіть танцював в ансамблі славетного «батька українського танцю» Василя Авраменка.
Родина Остапа Весоловського, впливового політика, депутата ЗУНР і голови окружного суду, після війни повернулася до рідного Стрия, а Микола Яросевич з п’ятьма дітьми — до села Бринь на Станіславівщині, де був парохом місцевої церкви і капеланом УСС. А 1924 року він був призначений духівником у Кульпарківську лікарню, і велика родина переїхала до Львова, де Рена Яросевич закінчила гімназію сестер Василіянок. Богдан же навчався в славнозвісній Стрийській гімназії, де в той же час опановували науку Степан Бандера, Мирослав-Іван Любачівський, Олександр і Філарет Колесси… Саме там він створює ансамбль «Ревелєрси» (на кшталт американського «The Revelers» — «бешкетники», «збитошники»). Квартет, до якого входив навіть майбутній кардинал, починає гастролювати Галичиною, так зароджується музична кар’єра і слава Богдана Весоловського.
Обоє з дитинства зростали в українській атмосфері і були членами «Пласту»: Ірена разом з братом Анатолем, що дружив зі Степаном Бандерою і Романом Шухевичем, а Богдан — зі старшим братом Яремою, який був провідником куреня «Лісові чорти». Після гімназії і Богдан, і Ірена вступили одночасно в два навчальні заклади: він — на міжнародне право в сучасному ЛНУ та до класу гри на фортепіано у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка, а вона — до Вищої торговельної школи і також до Вищого музичного інституту, де викладав її двоюрідний брат Нестор Нижанківський. До слова, навчалася Рена разом з Юрієм Шухевичем, братом Романа. Спочатку також вчилася гри на фортепіано, а потім захопилася і вокальним співом. Тим часом, як Богдан зі своїми «Ревелєрсами» виступав перед відпочивальниками у Гребенові, де у місцевому «Баден-Бадені» лікувалися Андрей Шептицький, ерцгерцог Австро-Угорщини Франц-Фердинанд і навіть Вінстон Черчілль, Рена розважала відпочивальників у курортному містечку Черче, де отримувала чимало схвальних відгуків, і навіть пробувала сили в опері.
Львівські «Apple», галицькі «Beatles» та Бондіана
Їхні шляхи перетнулися в музичному колективі «Капела Яблонського», або «Ябцьо-джаз», створеному 1930 року киянином Леонідом Яблонським та львів’янином Анатолієм Кос-Анатольським. На противагу польським ансамблям, хлопці популяризували українську музику, грали на танцях та імпрезах. Через три роки до гурту приєднався Богдан, який почав писати нові пісні, що ставали шлягерами, зокрема джаз, який ще не був таким популярним, а ще через три роки під час гастролей в Черче до колективу приєдналася красуня Рена з неповторним мецо-сопрано. Вони знайшли одне одного, вони були завжди разом, але дуже недовго…
Перший свій твір Богдан, а точніше Бонді, як він себе називав, написав ще у 16 років, поклавши на музику уривок з поеми «Перебендя» Т. Шевченка, потім написав музику до кількох віршів своєї матері. У 19 років він видав свій перший хіт — «Чорні очі», потім були «Як тебе не любити», «Чи справді», «Лиш тебе одну», «Усміх», «Ти і твої карі очі» та інші. Але найпопулярнішим хітом стала пісня 22-річного композитора «Прийде ще час», яку вони виконували разом з коханою Іреною. Її оточують чимало міфів та легенд, тож важко розібрати, де правда, а де вигадки, але за однією з версій, автором слів до славетного танго був Степан Чарнецький, який створив і відому на весь світ пісню «Ой, у лузі червона калина…» Ноти і слова шлягера навіть продавали в книгарні НТШ.
Важко знайти гурт, який би залишив такий яскравий слід в історії української музики, і не лише — подейкують, що вони вплинули навіть на заокеанських «Beatles»! Ім’я «Ябцьо-джаз» було таким самим впізнаваним в Галичині, як «Apple» в Америці. Без їхніх виступів не обходилася жодна вечірка чи міський баль, це був перший танцювальний оркестр, що виконував джазові композиції, українські танго і фокстроти.
«…баль починався в 9-ій годині вечора і тривав до 6-ої години ранку, звичайно з одногодинним продовженням… Хороводом, який провадив Роман Купчинський, під звуки двох оркестр, що грали у двох просторих залях касина марші з українською тематикою в музичнім оформленні для різних інструментів Анатолем Косом („Таці”), Богданом Весоловським („Бонді”) й Леонідом Яблонським („Ябцьо”), розпочинався баль… Після хороводу слідували віденські й англійські вальси, танга, фокстроти, словфокси, чарлегони, румби і каріоки. Опівночі кадриль, а над раном коломийка… В затишних кімнатах касина нетанцюючі грали преферанса й гарока, а на залях гомоніла українська пісня у виконанні принагідних хорів під керівництвом незабутнього Льоня Лепкого і при супроводі на фортепіяні Нестора Нижанківського, Антона Рудницького, Романа Савицького й інших професорів і елевів Музичного Інституту ім. Миколи Лисенка… У безжурному настрої проминала нічка, як з батога ляснула. А як у буфетах не стало вже пишних паштетів, канапок, смачних ковбасок з капустою, борщу й голубців, „пропінацію” допивали „до останнього набою” звеличники Бакха й Терпсіхори, а крізь вікна закрадалися до залі перші проміння світанку, забава добігала до свого кінця. Під звуки останнього танго „закохані пари” розходились. І не одна пара „заякорилась тоді навіки”, не одна пані стала дружиною свого партнера і не один партнер найшов згодом щастя в подружньому житті…» — згадував Іван Костюк.
І розійшлися їхні дороги…
На жаль, закоханим Бонді і Рені не судилося знайти щастя в подружньому житті… Коли в Закарпатті почалися заворушення, Богдан зненацька згадав, що він юрист-міжнародник і поїхав допомагати створювати Карпатську Україну. Гадав, що скоро повернеться до коханої, але не так сталося, як гадалося…
Богдан виїхав перед католицьким Різдвом 1938 року, а навесні наступного року новостворену Карпатську Україну окупували угорські війська, шлях до Львова був закритий польською владою, і йому довелося їхати до Відня — міста свого народження.
«Молодий, запальний юнак взяв і виїхав. Думав, що на короткий час. Думав, що придасться як юрист. Назад вже не міг повернутися. Без контакту з хатою, без засобів до життя ледве пішки вернувся до Відня», — писала пізніше його дружина.
Так-так, саме у Відні 27 лютого 1941 року Бонді одружився зі своєю троюрідною сестрою Оленою Залізняк, вже у липні народився їхній первісток Остап. А ще Богдан встиг закінчити Віденську вищу школу міжнародної торгівлі та престижну Консульську академію.
Життя Ірени також різко змінилося. Коли душа джаз-бенду Бонді покинув гурт, колектив потроху розпався, і Рена примкнула до гурту «Тео-джаз», який створив польсько-єврейський композитор Генрик Варс — автор знаменитої пісні «Tylku wy Lwowi».
На пам’ять про своє перше кохання Ірена бере псевдонім «Рената Богданська», з яким крізь усе життя пронесе спогади про світле юнацьке почуття. Але 27 серпня 1940 року вона вийшла заміж за свого сценічного партнера Ґвідона Боруцького та вирушила в тур містами України і радянського союзу. Саме під час турне у далекому Челябінську їх застала звістка про початок війни…
Дива під час війни
Богдана і його сім’ю неодноразово оберігав ангел-охоронець, інакше чим можна пояснити численні дива в їхньому житті? 12 березня 1945 року після чергового бомбардування Відня американською авіацією бомба «розрізала» навпіл сусідній будинок. У квітні Весоловські, у яких 5 місяців тому народився другий синочок, разом з натовпами біженців намагалися втекти на захід. І тут непосидючий 3-річний Остап, втікши від мами, привів її до кондуктора-залізничника, який вказав єдиний потяг, що вивозив поранених вояків. Олена з мамою і дітьми виїхала до Франкенбурга у Верхній Австрії, Богдан же змушений був затриматися. Через тиждень він приїхав — останнім потягом, який зміг виїхати з Відня… І Олена з вікна будинку, де їх прихистили, раптом помітила Богдана, що виходив з автобуса! Ось такі дива, завдяки яким родина Весоловських вижила і залишилася разом.
На додаток у Франкенбурзі американський військовий виписав Весоловському перепустку американської військової розвідки, що відчиняла всі двері на захід. Ще деякий час Бонді, як справжній Джеймс Бонд, працював слідчим на австрійському кордоні, викриваючи завдяки своєму музичному слуху нацистських злочинців, адже ідеально знав не лише німецьку, англійську і французьку мови, але й безліч їхніх діалектів. А далі на нього чекала дорога за океан, в далеку Канаду. І здійснилося пророцтво, яке колись зробила юнакові циганка: велика любов, двоє дітей і довга-довга дорога…
А як же Ірена? Їй довелося пройти крізь жахи війни разом з колективом «Теа-джазу». 11 місяців вони поневірялися, жили в голоді і холоді в 40-градусні морози у вагонах для худоби і виступали за їжу…
«Вибираючи, що страшніше — голод чи холод, я продала шубу моєї мами і татів золотий годинник, отримавши взамін кілограм сала. На підлозі вагону ми намагалися відварити сало, щоб занурювати туди хліб, але російський залізничник ногою перекинув каструлю. Ми підібрали сало і вкинули його назад, а потім все це брудне сало з’їли. У нас була лише одна миска, яку я привезла з Польщі, і ми використовували її для приготування їжі, коли було що варити. Ми використовували її для прання і вмивання, у ній ми топили сніг, щоб отримати питну воду. От така була чарівна миска…» — згадувала Рената Богданська.
А далі був мистецький підрозділ військового формування під орудою генерала Владислава Андерса і довжелезні «гастролі» крізь Середню Азію, Іран, Ірак, Палестину, Єгипет аж до Італії. 12 травня 1944 року, в день народження Ірени, була одержана важлива перемога під Монте-Кассіно. І народилася знакова пісня «Червоні маки на Монте-Кассіно», яку спочатку співав її перший чоловік, а потім і вона сама, ставши для поляків символом перемоги, а для генерала Андерса — коханою дружиною.
Довга дорога творчого життя
Якщо Богдану Весоловському наворожили довгу дорогу, то Рената Богданська в Італії знялася у фільмі «Довга дорога», зігравши… саму себе. Опісля режисер Міхал Вашинський зняв її ще у фільмі «Незнайомець із Сан-Марино», де разом з нею грали зірки Вітторіо де Сіка та Анна Маньяні. Крім того, чоловік не був проти її виступів, і перша леді польської діаспори продовжувала підкорювати сцену з 1956 року вже як польська співачка у повоєнному Лондоні, де вони оселилися. Мабуть, генерал дійсно її кохав, адже розлучився задля Ірени з дружиною, з якою прожив 30 років і мав двох дітей. Хоч він і був на 25 років старшим, 1950 року в подружжя народилася донечка Анна-Марія.
Тим часом Бонді намагався освоїтися в далекій Канаді, у шахтарському містечку Содбури, де земля почорніла від добування руди і півроку триває зима. Щоб утримати сім’ю, він грав на весіллях, натираючи акордеоном плечі аж до ран, працював продавцем і касиром, організував кілька оркестрів і гуртів та досить швидко став відомим канадським музикантом. Його дружина викладала в українській школі та займалася благодійністю. Незабаром Богдан влаштовується на студію звукозапису і стає «королем української естрадної музики». Його платівки стали настільки популярними, що їх навіть почали підробляти! А його хіт «Лети, тужлива пісне» став гімном для українців, що виїхали за кордон.
За кілька років родина Весоловських переїхала до Торонто, де жив брат Богдана — Ярема, але через місяць його запросили працювати на радіо в Монреаль. З 1959 року Бонді очолював українську секцію канадської радіокомпанії Сі-Бі-Сі і навіть розширив її мовлення від 14 до 60 годин на тиждень. Він створив понад 130 музичних творів, зокрема романсів і солоспівів.
Після одержання канадського громадянства 1955 року Богдан пішов на службу пілотом-офіцером Королівських повітряних сил, і навіть отримав посвідчення з підписом самої королеви Єлизавети ІІ. Був він і учасником Українсько-канадського легіону імені гетьмана Мазепи у Монреалі.
Голос далекої батьківщини
Яким би успішним не було творче життя на чужині, але голос рідних країв завжди кличе. Бонді ані на мить не випускав України з поля зору. 1956 року до Канади переїхав давній друг і колега Леонід Яблонський. Разом вони записували нові платівки, а ще за рік до них приєднався ще один учасник «Ябцьо-джазу» Степан Гумінілович.
Бонді почав листуватися з родичами в Україні, став обладнувати в себе «карпатський куточок». Під час грандіозної виставки «Експо-67» до Канади приїхали багато відомих українців. А 1968 року здійснилася його давня мрія — відвідати рідні краї. Він погостював у Відні, де не був 23 роки, оглянув Київ, вшанував у Каневі могилу Тараса Шевченка, зустрівся у Львові з давнім другом Кос-Анатольським, а от до рідного Стрия Богдана не пустили… За кожним його кроком слідкували, з родичами довелося спілкуватися під ковдрою, щоб не було чутно. Зате на зустрічі з місцевою інтелігенцією в Бонді сльози виступили на очах від розчулення, що у Львові про нього знають, а на Львівському радіо він записав чимало пісень з оперною співачкою Володимирою Чайкою. А коли повертався назад, плакав, бо розумів, що більше рідних країв не побачить… Ця туга прискорила його смерть — 17 грудня 1971 року душа Бонді полетіла вслід за піснею «через море, у даль»… Вірна дружина зберегла весь його доробок, перевезла до України і його архів, і коханого чоловіка, поховавши його 1991 року в рідному Стрию. Так, хоч і після смерті, Бонді повернувся на батьківщину.
Ірена теж сумувала за батьківщиною і казала в інтерв’ю:
«Я дуже часто думаю про Львів і дуже хочу ще раз відвідати моє рідне місто, з яким пов’язана моя молодість і музичне життя…».
Їй вдалося здійснити свою мрію навіть двічі, але пізніше за Весоловського: на початку 1990-х років Рената відвідала могили батьків на Личаківському цвинтарі, чого не дали зробити Богданові, а 2004 року вона зустрічалася з музикознавцем Олександром Зелінським, який заново відкрив її постать для України.
Генерал Андерс помер 12 травня 1970 року — в день народження коханої дружини і знакової битви. Вже після падіння комуністичного режиму, в день народження Ірени Андерс 12 травня 2007 року, президент Польщі Лєх Качинський вручив їй Орден відродження Польщі, а за рік присвоїв військове звання капітана. Вона записала понад 1000 пісень, активно працювала над увічненням пам’яті чоловіка, про неї знято кілька фільмів… Рена прожила 93 плідні роки творчого життя, померла 29 листопада 2010 року і похована в Монте-Кассіно коло генерала Андерса, який став її зрілим і останнім коханням.
Але й зі своїм першим коханням Рената Богданська теж зустрілася! Через 30 років після розлуки, у Канаді, під час гастролей, їхні шляхи знову перетнулися. І вона подарувала йому свою платівку з написом «Для Бонді від Рени», і заспівала дві його пісні — «Було високе чисте небо» та «Я знов для тебе». І зринули давні спогади, і забилися знову серця, і зазвучав гімн першого кохання, яке ніколи не зникає:
«Я знов тобі. Я знов для тебе.
І хай простить мене земля —
Мені краси її не треба,
Коли тебе на ній нема»…