Тюрму на Лонцького в різні часи використовувала польська, радянська та нацистська влада. Однак під час окупації Львова «совєтами» тут відбувалися наймоторошніші події, пише lvivyanka.info.
Після нападу нацистів на СРСР 22 червня 1941 року радянські війська почали відступати з західноукраїнських областей. В’язнів депортувати вони не встигали, тож НКВДисти вирішили просто всіх розстріляти, іноді, щоби пришвидшити процес, у тюремні камери закидали гранати. За кінець червня – початок липня 1941 року росіяни вбили понад 22 000 людей. Ці люди були арештовані здебільшого не за злочини, а за активну громадську позицію, членство у «Просвіті» та інших товариствах.
Згодом нацисти відкрили стіни в’язниці для показу львів’янам скоєних «совєтами» злочинів. Камери, де розривали гранати, не відкривали: було літо, спека, тож почали швидко розкладатися тіла. Взимку неопізнаних поховали у братській могилі на Янівському цвинтарі.
Вбивали еліту нації
Серед розстріляних був 30-річний батько львів’янки Ірини Кухар Григорій. Його понівечене тіло з-поміж багатьох інших, які лежали в залитій вапном ямі на подвір’ї в’язниці, опізнала мама Ірини за штанами, які раніше підкорочувала, а ще за шрамом на нозі. Вапном тоді їх залили для прискорення розкладання тіл, а також для того, щоби не було різкого запаху.
У свої 25 років мама Ірини залишилася вдовою із двома дітьми – однорічною Іриною та трирічним Славком. Григорія, який працював головним бухгалтером у львівському медінституті, поховали на Личаківському цвинтарі, поряд із могилою інженера Юрія Шухевича. Вбивали найрозумніших і найбагатших – еліту нації. Ті ж, хто виживав, мали, за логікою комуністів, сприймати червоноармійців як визволителів, що несуть щастя.
Мама Ірині розповідала, що тоді ці «визволителі» приходили до театру в нічних сорочках: вони просто відставали в розвитку й не знали, як правильно носити такий одяг. Ще іноді російські жінки приходили в солом’яних капелюхах.
Розстріляли також дідуся і брата
Коли німці відступили, на західні землі знову прийшла радянська армія, тож родина вирішила виїхати заради діда Ірини – сільського священника Антіна Флюнти. До нього НКВДисти приходили ще на початку Другої світової і казали, що він піп-експлуататор, тому повинен платити податок. Цього разу також би його переслідували.
Коли родина доїхала потягом до Чопа, то в небі з’явилися літаки червоноармійців, вони почали обстрілювати ешелон, що пробував евакуюватися. Тоді поїзд зупинився, пасажири взялися тікати. Ірина з мамою заховалися під потягом. А дід із шестирічним братом Ірини, побігли в поле. Крім них, туди помчало ще десь 80 людей. Їх усіх там розстріляли, щоби ніхто не виїхав і не розповів світові правду.
Що було далі?
У 1944 році Ірина та її мама змогли втекти до Відня, однак не маючи жодних засобів для прожиття, незабаром повернулися додому. Мама працювала вчителькою, вони переїжджали з одного села Львівщини до іншого, завжди боялися, що їх вивезуть у Сибір чи ще кудись. Тоді депортували цілі села. Деякі люди ховалися посеред кукурудзи, щоби не записуватися до колгоспу.
Ірина змогла закінчити школу, вступити до університету і вийти заміж. Потім жила в родинній квартирі у Львові, а в 1960-х до неї переїхала мама. Але навіть тоді спокійно пожити не дали, за Хрущова почали ходити по квартирах, шукати якісь старі часописи, книги, що були незручні для влади.
У квартирі Кухарів лежала вишита серветка, оздоблена Григорієм. Він вишив по куточках чотири тризуби. Мама Ірини вирізала тризуби, а саму серветку залишила на пам’ять.
Русофобія Ірини Кухар не потребує пояснення. Росія зруйнувала життя її та рідних, а у 2014 році продовжила це робити. Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Ірина Кухар у коментарі «Громадському» сказала таке:
«Вони не змінюються, тому що це закладена сторіччями своєрідна велич росії. Увесь час вони гнобили сусідів, особливо українців, і це не змінилося».
Фото: «Громадське»
