«…Інтерпретація Левицької наскрізь пережита й ніколи не бліда», – писав про творчість Галини Левицької композитор Василь Барвінський. Її могутнє дзвонове звучання фортепіано з багатою палітрою тембрових барв будило увагу слухача, змушувало задуматися над виконанням. Галина Левицька (відома як Галя Левицька) – це не просто піаністка. Це жінка, яка назавжди змінила український музичний світ, пише lvivyanka.info.
Вона народилася в місті Порохник (тепер Польща), у сім’ї славетних львівських інтелігентів – посла австрійського сейму Лева Левицького та піаністки Марії Левицької. Коли дівчині було 13, Левицькі переїхали до Відня. Там Галина здобула освіту в Державній академії музики. А в 1922 р. відбувся дебют піаністки в Малій залі Віденського концертгаузу. Вже тоді рецензенти акцентували на одній рисі виконавського стилю, яка стала неповторною особливістю виконавиці: «піаністка занадто ставить себе на службу творові, нехтуючи зовнішніми ефектами».
Новаторство в музиці
Трохи згодом Левицькі переїхали до Львова. Тут Галина майже на кожному своєму концерті презентувала невідомий твір українського композитора. Вона була першою в Галичині, хто виконував твори композиторів, які жили в УРСР. Підбирала програму концертів так, щоби виконувати ще й просвітницьку місію.
Піаністка започаткувала в Галичині сольні речиталі, що тоді набирали популярності в Європі. Вона перша, хто відмовився від надмірної віртуозності концертного стилю виконання на користь інтелектуального підходу до відтворення авторського задуму. До неї ще жоден піаніст не перевиховував так публіку.
Переслідування та винищення родини
З 1926 і до 1939 рр. Галина працювала викладачкою Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові. Тут познайомилася зі своїм чоловіком – поетом, художником та мистецтвознавцем Іваном Крушельницьким із відомої галицької династії. У подружжя народилася донька Лариса. Проте на заваді щастю сім’ї стала влада…
Майже всіх членів родини польська влада переслідувала за політичні погляди та громадянську позицію. У 1932 р. батьки та чоловік Галини, забравши з собою маленьку Ларису, вирушили на Велику Україну. Їхні друзі, а також тогочасна пропаганда, переконали родину, що по інший бік Збруча їм буде значно легше втілювати творчі мрії та боротися за права українців.
10 травня 1934 р. вони виїхали з Галичини. За переказами львів’ян, тоді їх прийшло проводжати пів міста. Не поїхала лише сама Галина: вона на той час хворіла, до того ж не виконала до кінця свою програму концертів.
У тому ж 1934-му чоловіка піаністки розстріляли. Інші члени родини загинули в тюрмах та російських «таборах смерті». Врятувалася лише маленька Лариса: на неї члени НКВД просто пошкодували кулі. Вдова прем’єр-міністра Польщі Юзефа Пілсудського допомогла Галині повернути дочку додому.
Поневіряння Європою
Під час Другої світової війни Галина з Ларисою змушені були постійно тікати. Під час німецької окупації вони виїхали зі Львова до німецького міста Штутгарт. Там Галина працювала прибиральницею, а переховувалася разом із дочкою в монастирі. Згодом вона потрапила на острів Райхенау, в замок німецького вельможі, де влаштувалася секретаркою.
Наприкінці війни вони опинилися у Східній Німеччині, в радянському фільтраційному таборі. Лариса згодом написала про цей випадок так:
«В довжелезний барак загнали митись голих жінок, з іншого боку загнали голих чоловіків. Зчинився вереск, жінки кинулись втікати, але брама була зачинена. Мама Галина стояла одна по середині бараку, чудова горда постать, і дивилась в бік маси голих чоловік таким поглядом, що вони відступили…»
Їм вдалося вибратися з фільтраційного табору й потім потрапити до Львова. У Львові Галина викладала у Львівської консерваторії.
Ця вольова та сильна духом жінка померла за загадкових обставин. Дочка розповіла, що мати перебувала в лікарні після операції. Їй кращало, однак перед днем, коли її вже мали виписувати, Галина поскаржилася на медсестру, бо після кожного її уколу знову ставало гірше. «Подивись – в мене синіють нігті», – сказала Левицька дочці. А вранці 48-річної піаністки не стало…
